Архівний відділ - Бобринецька районна державна адміністрація

Погода Бобринець
Перейти к контенту

Главное меню:

Архівний відділ

АРХІВИ РАЙОНУ ІНФОРМУЮТЬ


        Відповідно до Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи» в нашій державі функціонує досить струнка система архівних установ. Провідне місце в ній займають центральні державні архіви, що комплектують, зберігають і забезпечують користування документами тієї частини Національного архівного фонду, яка становить державну власність та найбільшу історичну цінність.
        Національний архівний фонд України є складовою частиною вітчизняної і світової культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, перебуває під охороною держави, формується з архівних документів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, а також архівних документів громадян і їх об'єднань.
        Такою установою в районі є архівний відділ райдержадміністрації. На сьогоднішній день у відділі  налічується 69 фондів із загальною кількістю 9047 одиниць  зберігання за 1986-2015 роки. Це  документи, які підтверджують право власності на земельні ділянки (протоколи засідань виконавчих комітетів міської та сільських рад, розпорядження голови райдержадміністрації), для підтвердження факту перебування в членах колгоспу, зарахування у стаж роботи встановленого мінімуму вихододнів - протоколи засідань правління колгоспів та загальних зборів уповноважених членів колгоспу.
          Кожного року архівний відділ поповнюється на 350-400 одиниць зберігання управлінської документації установ, підприємств та організацій району.
       Також в районі діє Трудовий архів, який створений  для централізованого тимчасового зберігання документів, нагромаджених у процесі документування службових, трудових або інших правовідносин юридичних  і фізичних осіб та інших архівних документів, що не належать до Національного архівного фонду. Це документи з кадрових питань (особового складу) ліквідованих підприємств та організацій району: книги наказів про прийняття та звільнення, розрахункові відомості  по виплаті заробітної плати, книги обліку стажу колгоспників.  На підставі цих документів  виконуються запити громадян,  необхідні для призначення пенсій за віком та на пільгових умовах. Термін зберігання таких документів 75 років.
        Тобто за довідками про стаж роботи та заробітну плату ліквідованих установ та організацій району слід звертатися в трудовий архів. Звертаючись до архіву необхідно зробити ксерокопію трудової книжки (якщо вона знаходиться у заявника), де зазначено прізвище заявника та період за який потрібна довідка.
Звертаємо Вашу увагу, що архівний відділ Бобринецької районної державної адміністрації знаходиться за адресою: м.Бобринець, вул.Шевченка, 101а, Трудовий архів Бобринецького району знаходиться за адресою: м. Бобринець, вул.Незалежності, 80 (адміністративне приміщення).
 

100-річчя запровадження державної служби


100 років тому Центральна Рада проголосила створення української держави і прийняла декілька законів, які врегульовують діяльність державної служби в Україні.
У 1918 році, вперше в історії України, на законодавчому рівні закріпили засади функціонування інституту державної служби та статус державного службовця. У Постанові Ради Міністрів Української Держави «Про урочисту обітницю урядовників і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі», затвердженій гетьманом Павлом Скоропадським, визначено змістовне спрямування діяльності державних службовців: «Урочисто обіцяю вірно служити Державі Українській, визнавати її державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти її інтереси й добробут».
Держави без державної служби неможливі, вони обумовлюють одна одну. Підтвердженням цьому слугують підготовлені до експонування документи часів Українсько-гетьманської держави, Директорії, радянської України (коли відбулося зрощення партійного та державного апарату) та періоду здобуття Україною незалежності.

Експонати виставки в архівному відділі Бобринецької районної державної адміністрації

З нагоди 73-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні у приміщенні  Центру надання адміністративних послуг Бобринецької районної державної адміністрації (вул.Шевченка, 101а) архівним відділом районної державної адміністрації представлено виставку архівних документів.
На виставці широко представлені документи і матеріали, які  розкривають тему звільнення України від нацистських окупантів.

З нагоди 73-ї річниці визволення України від фашистських загарбників  у приміщенні  Центру надання адміністративних послуг Бобринецької районної державної адміністрації (вул.Шевченка, 101а) архівним відділом районної державної адміністрації проведено відкриття виставки архівних документів.
На виставці широко представлені документи і матеріали, які  розкривають тему звільнення України від нацистських окупантів.

ТИХ ДНІВ НЕ ЗМОВКНЕ СЛАВА
(до Дня партизанської слави)



«Вмираємо за Батьківщину!» - цей передсмертний пафос мільйонів партизан не був показним чи фальшивим — у ньому полягав сенс життя  і смерті…
22 вересня на державному рівні відзначається День партизанської слави. Свято встановлено в Україні «...на підтримку ініціативи ветеранів війни та  з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, увічнення їх пам'яті...» згідно з Указом Президента України «Про День партизанської слави» від 30 жовтня 2001 року № 1020/2001.
Патріотичний рух розгорнувся на території України, окупованої фашистською Німеччиною, з самого початку Великої Вітчизняної війни: уряд своєю директивою від 29 червня 1941 року закликав до всенародного руху Опору нацистам, до створення партизанських загонів та підпільної діяльності. У перший рік війни дії партизанів і підпільників мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців. Але коли у травні 1942 року були створені Центральний штаб партизанського руху та його Український штаб, ситуація змінилася: масова робота серед населення, яку проводили підпільні партійні організації, співпраця з вже існуючими партизанськими загонами робили патріотичний рух в тилу ворога могутнім і героїчним.
На території України діяла величезна партизанська армія —  55 з'єднань, майже 2 тис. загонів та самостійних диверсійно-розвідувальних формувань, в яких воювало понад 500 тисяч партизанів. 95 з них нагороджені званнями Героїв Радянського Союзу, а 183 тис. — орденами та медалями. Серед видатних партизанських діячів найвідомішими стали Ковпак С., Наумов М., Руднєв С., Збанацький Ю., Куманюк П., Федоров О. та інші.
Під їх керівництвом партизани і підпільники пройшли крізь роки напруженої жорстокої боротьби, самопожертви за визволення рідної землі від ворожої навали. За підрахунками істориків, у роки війни партизани України знищили 500 тис. німецьких окупантів, 407 гарнізонів, комендатур, поліцейських установ, 5 тис. ешелонів, 1,5 тис. танків, 200 літаків, 600 мостів тощо.
Партизанський рух став воістину всенародною боротьбою проти німецько-фашистських загарбників, справжнім другим фронтом в допомогу Червоної армії.
Вже в 1941-1942 роках в Кіровоградській області діяло 5 партизанських загонів та 20 диверсійних груп, на 1944 – було 41 підпільно-диверсійна група та 16 партизанських загонів, в яких боролися з фашизмом більше 6000 наших патріотів месників.
Бобринецьке підпілля мало специфіку, особливості та характер. Головне - це відсутність лісів, але люди хотіли вигнати ворогів і чинили опір. Саботаж, підпілля, допомога партизанським загонам Чорнолісся, знищення живої сили та техніки ворогів – найголовніші тактичні дії героїв–підпільників Бобринеччини.
В історію краю вписали свої імена і навічно залишаться в людській пам'яті члени підпільно-диверсійні групи "Чотири + П'ять = Один". Така назва пішла від двох підпільних груп, в одній з них було 4 учасника, в іншій - 5, що злилися в одну групу.
Керівник групи - Репешко Василь Опанасович.
1. Колісник Кирило Павлович.
2. Роздольский Степан Георгієвич.
3. Ярошенко Тимофій Васильович.
Патріоти жінки:
1. Леніна Топор.
2. Галина Іванівна Тарнавська.
Групою за короткий час знищено 15 фашистів, 5 автомобілів, звільнено з концтаборів 67 військовополонених. Підпільна група перед самим визволенням Червоною Армією була заарештована і 12 лютого 1944 року розстріляна.
Вдячні потомки поставили пам'ятник героям в селах Новоолександрівка і Василівка.
Молодіжна підпільна група Сергія Рибака в с. Бобринка (Бувше Караказелеве).
Члени групи:
1. Василь Мисевра.
2. Олексій Пічкур.
3. Олександр Чича.
4. Дмитро Рипаленко.
5. Микола Гайдамака.
6. Єфросинія Драченко.
Група попереджувала молодь про німецькі облави і не одну людину з цього села не забрали до Германії, писали листівки, прокламації, а також знищили портрет Гітлера 20 квітня 1942 року в день його народження. Після зради запроданця група була заарештована і Сергія Рибака повішано. Бобринківці поставили герою пам'ятник,                        а місцева школа носить його ім'я, діє тематична музейна кімната.
Підпільно-диверсійна група "Південь" (село Куйбишеве). Керівник групи - Чухнов Михайло Григорович, на зв'язку в якого знаходилось 7 підпільників.
Доставка продуктів, пального та зброї партизанам Чорного лісу. Листівки, саботаж, знищення техніки – характерні дії цієї групи.
Найбільша група на території краю діяла в районах Витязівського та Братського територіальних громад.
Групи очолював Шевченко Лаврентій Павлович (житель с. Витязівки) 18 чоловік не жаліли свого здоров'я та життя в боротьбі  з окупантами. Група звільняла військовополонених, переховувала молодь від вивезення до Німеччини, виводила з ладу техніку, фізично знищували окупантів.
Майже вся група була в кінці 1943 року заарештована і фізично знищена. В красивому місці над битим шляхом стоїть пам'ятний знак і стелла з прізвищами патріотів-земляків.
Бобринецька група молодих патріотів "Батьківщина" (10 чоловіків та  1 жінка). Керівник групи – Трембич Анатолій Олексійович.
Листівки, правда про події на фронтах, знищення техніки та зерна – ось дії молодіжної групи.
За втечу з-під арешту мешканця Бобринця – Портного П.І., окупанти взяли 10 заручників, загнали їх в одну з будівель міста. Коли не вдалося спіймати Портного, фашисти розстріляли частину заручників, частину поранили, а хату підпалили, люди згоріли заживо.
Видані поліцією, за декілька днів до приходу визволителів, група Трембича була повністю страчена.
З серпня 1941 року в Кетрисанівці діяла підпільна група з 37 чоловік, яку очолювали Колісник К.П. і Тернавський А.П. Патріоти мали радіоприймач і ротатор, розповсюджували листівки серед жителів навколишніх сіл, доставляли  в Чорний ліс продукти партизанам. 12 лютого 1944 року 34 члени групи були розстріляні фашистами. На місці їх страти споруджено обеліск Слави.
Героїчний подвиг українських партизанів у Великій Вітчизняній війні назавжди залишається в народній пам'яті.


До дня Конституції України


Архівний відділ Бобринецької районної державної адміністрації запрошує відвідати виставку архівних документів присвячену Дню прийняття Конституції України «Конституція – основа нашого життя».
На виставці широко представлені документи і матеріали, які  розкривають тему прийняття Конституції, що закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені. Повідомлення преси відображають процес обговорення громадськістю області проекту Основного Закону.
Виставка експонується у залі Центру надання адміністративних послуг Бобринецької районної державної адміністрації (вул.Шевченка, 101а) щоденно - згідно з графіком роботи Центру.
Усі зацікавлені можуть відвідати виставку до 24 липня цього року.

Відповідно розпорядження голови районної державної адміністрації від 06 січня 2016 року № 4-р "Про проведення перевірок органів місцевого самоврядування”, плану роботи архівного відділу Бобринецької районної державної адміністрації на 2016 рік, 10 листопада 2016 року начальником архівного відділу у складі робочої групи проведено комплексну перевірку роботи архівного підрозділу Куйбишевської сільської ради та її виконавчого комітету та надано практичну і методичну допомогу.

Славетні чоловіки Бобринеччини
Смоленчук Микола Кузьмович


Народився Микола Кузьмович 03 липня 1927 року в нашому степовому містечку Бобринці Кіровоградської області, в родині працівника пожежної охорони. До війни жив і навчався у Бобринці, закінчив 6 класів семирічної школи №4. Завдячуючи матері, постійно перебував під впливом дивосвіту колискових пісень, скарбниці казок, легенд, приповідок, загадок. Це, а також закладені в душу з діда-прадіда закоханість у природу краю та загострені почуття гідності, непримиренності до вияву несправедливості, й вплинули на формування майбутнього письменника, краєзнавця, громадянина. В його творах можна знайти чимало яскравих описів степу з його вражаючим безмежжям, де багато сонця і мало води, де впродовж віків численні орди валами накочувалися на рідну землю, а наші предки героїчно обороняли її від нападників.  
Підлітком зазнав страхіть ряду фашистських концентраційних, а згодом і радянських фільтраційних таборів.
Першим великим випробуванням була вимушена розлука з Батьківщиною. За скупими рядками архівного документа - трагедія юної душі, яку, як молоде деревце, вирвали із рідної землі і кинули на чужинецький кам'янистий грунт, де вона відчайдушно бореться за право жити.
"Я, Смоленчук Микола Кузьмович, 1927 року народження, був вигнаний до Німеччини 02 березня 1944 року за 14 днів до приходу наших військ                                             в містечко Бобринець Кіровоградської області, де я знаходився на окупованій території. В Німеччині спочатку працював на бауерів у селі Шенштедт поблизу Лангензальце (Тюрінгія). Восени я потрапив у штрафтабір "Рай-Арбайт-Дінс" (табір трудової повинності) на Голландському кордоні, де пробув до березня 1945 року. Звідси втік після того, як табір (під час обстрілу) був спалений і нас розвезли по бауерах. Пройшов Вестфалію і землю Кассель. Був звільнений американськими військами поблизу м. Мюльгаузен. Кілька місяців там я перебував у таборі для переміщених осіб. Про все це описано мною в автобіографічному романі "Сиве покоління" (1965)."
Після Другої світової війни навчався у Бобринецькому сільгосптехнікумі (закінчив у 1950 році), на філологічному факультеті Кіровоградського педінституту (закінчив у 1954 році).
Ще будучи студентом, захопився краєзнавством. Пізніше вийдуть його історичні повісті "Степівчани"(1963), "Родня" (1968) та "Білі банкети" (1985), де історія нашого степового краю переплітається з живописним описом природи.
Потім учителював на Кіровоградщині та Черкащині, захистив кандидатську дисертацію, працював у Кіровоградському та Луцькому педінститутах.
За рекомендацією Максима Рильського вступив до Спілки письменників України.
М. Смоленчук був фундатором музею М. Кропивницького в м. Бобринці, доклав чимало зусиль, щоб зберегти в м. Кропивницькому меморіальний будинок Марка Лукича на колишній Болотяній вулиці та доклав чимало зусиль, щоб зберегти в обласному центрі меморіальний будинок родини Тобілевичів на колишній Знам'янській вулиці. Був ініціатором створення музею І.К. Карпенка-Карого в м. Кропивницькому.
М. Смоленчук був організатором щорічних наукових конференцій за програмою театрального свята "Вересневі самоцвіти".
Внесок М. Смоленчука в історію літератури краю, театрознавство, краєзнавство є просто неоціненним. Його краєзнавчі розвідки і нариси, чимало                      з хрестоматійних нині істин (біографії, витоки особистості, творчість М. Кропивницького, І. Тобілевича (Карпенка-Карого), В. Винниченка, багатьох інших діячів української та світової культури й літератури) вперше були введені до наукового обігу саме ним.
Автор повістей «Степи полинові» (1961), «Степівчани» (1963); «Родня» (1968); нарисів «Хутір Надія», «Кіровоград» (1967); романів «Сиве покоління» (1965), «Ой, літав орел» (1969), «Білі бланкети» (1985); науково-популярної розвідки «Марко Кропивницький і його рідний край» (1971) та численних публікацій, присвячених театру корифеїв та його діячам.
Неможливо уявити розвиток українських науково-культурних, просвітницьких інституцій Кіровоградщини в 60-ті – 80-ті рр. ХХ ст. без талановитого українського письменника, вдумливого ученого й педагога від Бога – Миколи Смоленчука.
14 січня 1993 року на 66 році життя письменник і громадський діяч М. К. Смоленчук відійшов у вічність.

ЗБЕРІГАЙТЕ АРХІВИ!


Архівіст в даний час - перший, хто має справу з інформацією, створеною в минулому. Він зобов'язаний її відібрати і зберегти. Але архів - це не склад, а установа, що виконує завдання формування довготривалої соціальної пам'яті суспільства.
Державні органи, органи місцевого самоврядування, організації та громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, зобов'язані забезпечувати збереження архівних документів, у тому числі документів з кадрових питань (особового складу), протягом термінів їх зберігання, встановлених чинним законодавством, іншими нормативно - правовими актами держави, а також переліками документів, передбачених відповідними законами.
Документи відображають особливості діяльності тих чи інших організацій і підприємств. Такими особливостями можуть бути: унікальність діяльності, новизна продукції, трудові, суспільні традиції, участь    у міжнародних та регіональних програмах, робота в експериментальних умовах.
Забезпечення збереження документів - основне завдання архівів. Складність вирішення завдання визначена тим, що ніхто і ніколи не створював документи для «вічного» зберігання. При цьому архіви щороку поповнюються новими фондами.
Архіви недостатньо зібрати – не менш важливо забезпечити збереження документів. На жаль, вся історія розвитку архівної сфери  насичена безповоротною втратою документів. Причиною цього були не тільки стихійні лиха, але й дуже часто безвідповідальне, бездумне відношення до документів. Серед громадян існує думка про «некорисливість паперу», про «пильні архіви» - (але архіви в ідеалі повинні бути обезпилені), як про щось непотрібне. І тільки тоді, коли людина особисто стикається                       з необхідністю отримати яку-небудь довідку із архіву, від якої залежить її соціальне, матеріальне та інше благополуччя, вона починає розуміти всю важливість архівів.
На жаль, в 1990-ті роки ХХ сторіччя було втрачено багато цінних документів ліквідованих установ, в тому числі документи з кадрових питань (особового складу), необхідних для захисту прав та законних інтересів їх робітників, службовців. Але ж архіви  це ще й унікальні сховища відомостей про минуле нашої країни  і наших пращурів. Як часто всього один документ, що зберігся, може змінити нашу уяву і знання про щось або про когось. Це тільки в романах «рукописи не горять», в житті все прозаїчніше і трагічніше – горять, гинуть і в наші дні. Нема нічого страшнішого, ніж втратити пам'ять, забути своє коріння – це страшно і для окремої людини, і  для цілого народу. Ось чому заклик, який прозвучав на початку 20-х років ХХ сторіччя – «Зберігайте архіви!» - настільки ж актуальний і сьогодні. Необхідність збереження архівних документів і відповідальність за їх втрату закріплена законами.

Начальник архівного відділу
районної державної адміністрації Славінська І.В.

Сторінками історії виникнення Бобринецького архіву

Бобринецький архів створено у 1926 році як частину апарату райвиконкому. До 1939 року змін у підпорядкованості районного архіву не було.
Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 17 січня 1939 року на території України була створена Кіровоградська область та був створений архівний відділ при управлінні внутрішніх справ по Кіровоградській області. Районний архів був підпорядкований районному відділу внутрішніх справ.
У серпні 1941 року Бобринецький районний архів припинив свою діяльність в зв’язку з тимчасовою окупацією Кіровоградської області німецько-фашистськими загарбниками і поновив свою діяльність у березні 1944 року після звільнення міста Бобринець від фашистів.
Відповідно до постанови ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР від 11 квітня 1960 року №546-33 та листа управління справами Ради Міністрів УРСР від 25 липня 1960 року, Бюро обкому КПУ та облвиконком постановили перетворити архівний відділ управління внутрішніх справ облвиконкому у архівний відділ виконкому обласної ради депутатів трудящих, який підпорядковувався обласній раді депутатів трудящих.
В зв’язку з цим, з 1961 року районний архів підпорядковано районній раді депутатів трудящих та її виконавчому комітету.
У 1977 році відповідно до Конституції СРСР районний архів став підпорядковуватись Бобринецькій районній раді народних депутатів.
З 1992 року в Україні розпочалась реформа організації державної владиі самоврядування, зокрема утворення на місцях органів виконавчої влади на чолі з Президентом України та послідовне розмежування їх функцій  і повноважень з функціями і повноваженнями органів місцевого і регіонального самоврядування.
05 березня 1992 року Верховна Рада України  прийняла Закон України «Про Представника Президента України». Законом визначено, що найвищою посадовою особою державної виконавчої влади в районі є Представник Президента України.
Указом Президента України від 10 квітня 1992 року призначено Представника Президента України в Бобринецькому районі.
У травні 1992 року його розпорядженням утворено Бобринецьку районну державну адміністрацію.
На підставі Положення про місцеву державну адміністрацію та згідно розпорядження Представника Президента України в Бобринецькому районі від 20 травня 1992 року №5 утворено апарат районної державної адміністрації. До складу апарату за принципом безпосереднього підпорядкування увійшов і архівний відділ.
З лютого 1994 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», Закон України «Про Представника Президента» втратив чинність.
Архівний відділ на сьогоднішній день підпорядковується районній державній адміністрації.


День незалежності України — державне свято України, що відзначається щорічно 24 серпня на честь прийняття Верховною Радою УРСР «Акта проголошення незалежності України», що прийнято вважати датою утворення держави Україна в сучасному вигляді.
Проголошення незалежності України — шлях, що пройшов український народ від Декларації про Державний суверенітет (16 липня) до проголошення незалежності держави, що отримала офіційну назву — Україна, проголошення Акту її Незалежності (24 серпня), підтвердження цих законодавчих рішень на Всеукраїнському референдумі з обранням Президента України.
Вперше День незалежності України був відзначений 16 липня 1991 року в пам'ять про те, що рік тому 16 липня 1990 року Верховна рада УРСР прийняла «Декларацію про державний суверенітет України». Також 16 липня 1990 року Верховна рада УРСР прийняла постанову «Про День проголошення незалежності України».
Оскільки 24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила «Акт проголошення незалежності України», який 01 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, виникла потреба змінити дату святкування Дня незалежності України. Тож 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову «Про День незалежності України».
04 серпня 1991 р. вона офіційно отримала назву — Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав.
04 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного.
15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна…».
19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

В приміщенні районного краєзнавчого музею ім.М.Смоленчука продовжується виставка архівних документів «Велич подвигу народного»  з фондів Державного архіву Кіровоградської області, присвячена 70-ій річниці Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Про це неможливо забути

На світанку 22 червня 1941 року війна чорним крилом опустилася на мирну державу. Не було тоді людини, яка б не хотіла хоч чимось допомогти фронту. Бо у те страшне літо 1941 року на карту була поставлена доля Вітчизни. Весь народ піднявся на її захист. Країна перетворилася на величезний бойовий табір, охоплений єдиним поривом – розбити ворога, вигнати його з рідної землі, знищити фашизм.
27 мільйонів радянських людей загинули у цій страшній війні… Лише на території України в руїни і згарища перетворено 714 міст, 28 тисяч сіл.
Скільки горя, мук, крові, життів людських за цими цифрами.
Щороку цієї трагічної дати ми знову і знову подумки повертаємося до минулого. Без минулого немає майбутнього. Повертаємося не тільки тому, що пережите залишає невиправний слід у пам’яті, але і для того, щоб мати уроки на  майбутнє. Щоб увиразнити нашу пам’ять про Велику Вітчизняну, щоб не розгубити її в скороминучих і розтривожених буднях сьогодення.
Нині у нелегкий час для України, у час неоголошеної війни, яка точиться у Східних областях нашої держави, ми як ніколи маємо гордитися мужністю наших визволителів, які є взірцем для молодого покоління та військових, які тепер захищають кордони нашої держави.
     За інформацією начальника архівного відділу РДА
Ірини Славінської


До Дня вивезення мирних жителів до Німеччини

У межах експансії Третього Рейху на Схід гітлерівцями не передбачалося залучати робітників окупованих територій до роботи на теренах самої Німеччини або її сателітів. Проте амбітні плани «блискавичної війни» потерпіли фіаско. Діюча гітлерівська армія потребувала все більшої кількості людського ресурсу: до її лав змушені були вступати колишні робітники і селяни Німеччини та її союзників. У зв’язку з цим фашистським командуванням було прийнято рішення щодо вивезення мирного населення окупованих територій задля роботи на потреби Рейху.
На початку німецька влада пропонувала виїжджати добровільно, обіцяючи добру платню і гарні умови життя. У подальшому невелика кількість добровольців уже не задовольняла існуючі потреби Рейху в робочій силі. В зв’язку з цим, почала реалізовуватися стратегія брутального терору: населення примушували виїжджати під дулом гвинтівки. Початок масового вивозу прийшовся на квітень 1942 року: вивезенню, у першу чергу, підлягали фізично молоді люди 1920-1927 років народження. Потрапляли на примусову роботу і військовополонені, які утримувались, в більшості, у  спеціальних таборах.
З теренів Кіровоградщини під час окупації було вивезено понад 50 тисяч осіб. З території Бобринецького району за час окупації біля 1000 юнаків та дівчат було вивезено на каторжні роботи в Німеччину.
На експозиції у розділі «Архівний відділ» сайту Бобринецької РДА представлені документи фондів окупаційного періоду Державного архіву області, матеріали так званих фільтраційних справ на репатріантів, які повертались після звільнення додому, картки військовополонених, приватні листи вигнанців – краян до рідних. На сторінках цих документів – історії з життя «маленьких людей», війною і долею закинутих на чужину, де змушені були працювати на ворога і принизливо зватися «остарбайтерами».
Сподіваємось, що ці документальні свідчення будуть цікавими для відвідувачів сайту, яким не байдужа драматична історія Другої світової та її складової – Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.  

За матеріалами Державного архіву області
Інформація начальника архівного відділу районної державної адміністрації Ірини Славінської


Про перевірку архіву

       На виконання вимог Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування “ та з метою реалізації законодавчо визначеного права органів Пенсійного фонду України на  проведення перевірок обгрунтованості видачі та достовірності відомостей документів поданих для призначення пенсій
головним спеціалістом по контрольно-перевірочній роботі відділу надходження, прогнозування платежів, обліку застрахованих осіб та контрольно-перевірочної роботи управління  Пенсійного фонду України в Бобринецькому районі  Русланою Сорокою систематично проводяться перевірки  комунальної установи “Трудовий архів” Бобринецької РДА.
       Проведення таких перевірок є одним із головних профілактичних   заходів для попередження порушень при призначенні та виплаті пенсій громадянам району.

МОВОЮ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ

ГОЛОДНИЙ МОР 1932-1933 РОКІВ

Восени 1929 року листопадовий пленум більшовицької партії взяв курс на суцільну колективізацію сільського господарства. Розпочалась нова доба в історії українського селянина-власника, якому держава диктатури пролетаріату дарувала новий статус кріпака-колгоспника.
Йосип Сталін, який з 1929 року, подолавши внутрішню партійну опозицію, став одноособовим господарем Кремля, завжди вважав, що селянське питання у багатонаціональній імперії, якою на той час був Радянський Союз, є у першу чергу питанням національним. З особливою пересторогою ставився він до українського селянства, котре у добу визвольних змагань 1918-1921 рр. набуло великого досвіду збройної боротьби з владою рад у загонах Н.Махна, Д.Терпила, М.Григор’єва.
Першим кроком до закріпачення українського селянства стала кампанія боротьби з куркулем, тобто селянином-власником, розгорнута з часу закріплення радянської влади в Україні. Відправними положеннями до розуміння суті цієї політики є здійснення розколу українського села, нацьковування сільської бідноти  на селянина-виробника сільськогосподарської продукції. Здійснення «союзу робітничого класу та біднішого селянства» вилилося у створення в 1918-1919 рр. нелегітимних навіть в радянській системі виконавчої влади місцевих організацій: комітетів бідноти та комітетів незаможних селян. У «Тимчасовому положенні про організацію робітничо-селянської влади на місцях», прийнятому Тимчасовим робітничо-селянським урядом України 30 листопада 1918 року, висувалася вимога відновлювати радянську владу на селі у формі комітетів бідноти, створення яких покладалося на місцеві організації КП(б)У.
На комітети незаможних селян (КНС), котрі діяли з 1919 до 1933 року, КП(б)У покладалася особлива місія «ліквідації куркульства як класу» в період масової колективізації сільського господарства.
Діяльність цих класових організацій мала забезпечити усунення з місцевих рад заможного селянина та «середняка», провести більшовизацію їх керівних органів-виконавчих комітетів. Комнезами мали також завдання контролювати хід хлібозаготівлі, створювати так звані «буксирні бригади», спеціальні загони активістів по вилученню хліба та усуспільненню селянського майна.
Окрім КНС до цієї «роботи» залучалися місцеві органи влади та комсомол, які контролювалися повітовими, губернськими партійними комітетами, спеціальними контрольними комісіями КП(б)У.
Особливість соціального стану селянства в Україні кінця двадцятих років полягала в тому, що в своїй масі за роки непу воно стало середняцьким. За офіційними статистичними даними ЦСУ СРСР на 1927 р. у республіці було близько 4 % селянських господарств, віднесених до категорії заможних, а в 1929 р., на момент розгортання суцільної колективізації, їх налічувалося лише 1,4 %. Саме на середнє селянство, в основній масі, випали тотальні репресії в період суцільної колективізації, які прикривалися згори удаваною політикою союзу робітничого класу із середняком.
Розкуркулення села розпочалося у березні 1930 року. Воно охопило 309 районів із 581 наявних в Україні. Станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, або 2,5 % від їх загальної кількості.
Перша негативна реакція селянства на насилля держави диктатури пролетаріату виявилася очікуваною і мала різні форми: від спроб ухилитися до вступу у колгоспи, до виголошення протесту проти політики більшовиків на селі, організованих збройних виступів проти колективізаторів. Тимчасовий відступ радянської влади на селі від планів тотального усуспільнення господарств навесні 1930 р. змінився новою хвилею репресій. У вересні того ж року ЦК ВКП (б) надіслав до національних республік директивного циркулярного листа під назвою «Про колективізацію». Згідно із закладеними у ньому вказівками Україна мала подвоїти темпи колективізації та завершити її у зернових районах республіки вже у 1931 році.
Виконання державного хлібозаготівельного плану перших років самостійного існування колгоспів виявило загальну тенденцію – вилучення зерна у масових масштабах з метою отримання коштів для проведення надіндустріалізації. Так, якщо у 1930 році збір зерна в СРСР становив 835 млн. цнт, при експорті за кордон 48,4 млн. цнт, то у 1931 – 695 млн. цнт, при експорті 51,8 млн. цнт збіжжя за межі України. Результати такої злочинної політекономії зумовили катастрофічне становище сільського господарства. Взимку 1932-33 рр. багато колгоспів та індивідуальних господарств в Україні залишилися без запасів зерна, посівного матеріалу, фуражного зерна. Примара голодної смерті прийшла в оселі хліборобів.
Дослідження істориків засвідчили, що найбільших втрат від геноциду голодом у 1932-1933 роках зазнали нинішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська і Житомирська області України. Сумна статистика втрат стверджує, що тут загинуло 52,8 % жителів, а смертність у 8-9 разів перевищувала загальноукраїнський рівень.
В цілому голодомор охопив усі регіони підрадянської України. Він винищив генофонд землероба. На кращих європейських чорноземах влада виморила голодною смертю мільйони людей.
В державному архіві Кіровоградської області зберігаються документи та різнопланові матеріали, які окреслюють злочинну діяльність органів радянської влади, більшовицьких комітетів на селі, розпачливі звернення селян, котрі втратили найдорожче – родинне гніздо, сім’ю; репортажі газетних шпальт про успіхи колективізації та статті спецкорів і звіти «буксирних бригад» «з фронтів боротьби проти куркульської контрреволюції». Трагедія народу постає в цих матеріалах без одягу та прикрас. Самопожертва задля порятунку сотень наших земляків від голодної смерті ціною власної волі і власного життя і людська байдужість.


Інформацію підготувала начальник архівного відділу РДА І.Славінська
(за матеріалами збірки «Голодний мор 1932-1933 років на Кіровоградщині. Мовою архівних документів»).


Бобринеччина в роки окупації

«Ціна чужої війни»


       Афганістан. Одне тільки слово. Коротке, різке, як постріл серед холодних гір. А в ньому —  материнський біль, горе, сльози і вічна скорбота. А ще – пам'ять, чий дзвін нестерпно стукає у людські душі, будить серця   і совість, застерігає, щоб подібне більше ніколи не повторилось, щоб не пролилася  кров синів-солдатів у далекій  стороні з чийогось бездумного великочиновного повеління.
Що  залишилося від тієї війни? Героїзм і самовідданість.  Гіркота  й смуток. І пам'ять, свіча якої не згасне. Двадцятилітні юнаки, які  загинули на далекій афганській землі, залишаться навічно молодшими своїх ровесників...
3258 днів і ночей наші  хлопці падали на гостре каміння у Гераті  й  Кундузі, на розпечений пісок у Кандагарі й  Гільменді. Падали і знову підіймалися з вогнем у грудях, щоб йти на допомогу бойовим побратимам, щоб забезпечити проходження колон з продовольчими товарами, пальним, щоб знешкодити чергові каравани зі зброєю. Кожний з них мріяв про одне — повернутися додому.
Більш як 100 жителів Бобринецького району брали участь у цій неоголошеній війні. Більшість з них повернулися на Батьківщину, але  у серці кожного залишилася незагоєна рана. А ще – пам'ять про друзів, товаришів по службі, котрі  відійшли у небуття.
Щороку в цей урочистий день Бобринеччина вшановує пам'ять тих, хто не повернувся з цієї війни. Серед них шість наших земляків полеглих в Афганістані: Брасло Микола, Качан Олександр, Куліш Віктор, Хлібійчук Станіслав, Чабанюк Ігор, Яницький Віктор – вірні військовій присязі, ціною свого життя до кінця виповнили свій обов’язок перед Батьківщиною.
Постають перед нами вони з гарячих буднів Афганістану і знову відходять — один за одним молоді і красиві — в небуття... У двадцять неповних літ злетіли білими лебедями в небо, зів'яв навіки їх чистий цвіт. Обірвалось життя, як недоспівана пісня. Все це до щему таке недавнє. Але воно вже сторінка історії, перед якою ми схиляємося, яку завжди нелегко перегортаємо, яка житиме в нас вічним болем пам'яті.
В різні роки, в різних провінціях їм довелося служити, в різних бойових виходах і операціях брати участь. Різними були і долі…

Недоспівана пісня... Брасло Микола народився в мальовничому селі Василівка, де працював трактористом в колгоспі. У 1984 році був призваний в лави Радянської Армії. Вересень 1984 року був для Миколи останнім. Молодший сержант Брасло Микола Леонідович в районі ущелини Панджер  в ході бою з душманами, забезпечуючи прохід мотострілкового підрозділу, підірвався на міні, отримав смертельне поранення і помер на полі бою.
  Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований  в с.Василівка Бобринецького району.

  Качан Олександр, уродженець с.Тарасівка, працював електриком в колгоспі. В травні 1980 року призваний на військову службу. У військовій частині отримав спеціальність водія.
            У січні 1982 року водій бензовозу-єфрейтор Качан Олександр Володимирович здійснював звичайний рейс за паливом. Але це був останній рейс Олександра. В густому тумані на околиці населеного пункту Кундуз, його автомобіль був підданий обстрілу «духами». Єфрейтор до останньої миті намагався зберегти авто, проявивши при цьому мужність та героїзм.                 В результаті бойового зіткнення Олександр отримав смертельне поранення до кінця виповнив свій обов’язок.
Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований    в рідному селі Тарасівка Бобринецького району.

Важко, дуже важко про хлопця, якому виповнилося б тоді двадцять літ, у якого ще стільки добрих справ було попереду, писати в минулому часі, був, жив, мріяв. Однак життя Віктора Куліша  згасло в неповних двадцять років.
Родом з с.Володимиро-Іллінки Бобринецького району, де  в колгоспі працював водієм. До лав Радянської Армії був призваний  у квітні 1986 року. До Афганістану був направлений в серпні цього ж року.  12 липня 1987 року колона, в якій було авто рядового Куліша Віктора, була обстріляна душманами. Діючи сміливо і рішуче, рядовий Куліш зайняв вигідну позицію для стрільби та відкрив вогонь по супротивнику. В ході бою, при зміні позиції отримав смертельне кульове поранення в голову.
  Нагороджений медаллю «За бойові заслуги» (при житті), орденом Червоної Зірки (посмертно), медаллю «Від вдячного Афганського народу». Похований в рідному селі.

Я повернусь, мамо... До служби в армії Станіслав Хлібійчук, уродженець с.Крутоярки Веселівської сільської ради навчався                                       в  Бобринецькому сільськогосподарському технікумі. З листопада 1986 року по травень 1987 року проходив військову службу в Афганістані в частині спецпризначення на посаді розвідника-гранатометника.  За цей час брав участь в багатьох засадах, вильотах в складі доглядових груп і нальотів, де зарекомендував себе мужнім, умілим та відважним розвідником.
Так, в травні 1987 року Станіслав приймав участь  в складі розвідувальної групи спецпризначення в засаді на караван заколотниківв районі м. Кандагар. В ході жорстокого бою з охороною каравану він отримав важке поранення, але поля бою не залишив, продовжуючи вести вогонь. Помер від ран на полі бою.
Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований   в с.Крутоярка Бобринецького району.

Чабанюк Ігор народився в м. Кривий Ріг Дніпропетровської області. До служби в армії навчався в Одеському морехідному училищі. У жовтні 1983 року призваний до лав Радянської Армії. З травня 1984 року надавав інтернаціональну допомогу в Демократичній Республіці Афганістан, будучи в частині спецпризначення на посаді сапера-розвідника. Неодноразово приймав участь в засадах і пошуково-розвідувальних діях. Проявив себе сміливим, ініціативним сержантом, добре знаючим мінно-підривну справу. На його рахунку 10 виявлених і знешкоджених мін та фугасів. На його вміло поставлених мінах підірвалося дві одиниці техніки та 20 душманів.
 В серпні 1984 року розвідувальна група, в складі якої був молодший сержант Чабанюк, в районі населеного пункту Мундачак виявила банду заколотників. Ігор Іванович уміло командував своїм відділенням, яке вело вогонь по супротивнику. Під час бою особисто знищив двох душманів, був поранений. Загинув 8 грудня 1984 року.
Нагороджений медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «Від вдячного Афганського народу».
Похований в м.Бобринець Кіровоградської області.

Віктор Яницький не знав, що в житті зіткнеться з війною — справжньою, жорстокою. Шкільні роки дали Віктору знання і змужніння, утвердження характеру, прищепили риси дружби і взаємовиручки. Таким він вийшов із стін рідної школи і пішов у життя.
 Віктор родом з с.Федіївка Бобринецького району, де в колгоспі працював водієм. До лав Радянської Армії був призваний у квітні 1985 року. За час служби в Демократичній Республіці Афганістан здійснив більше                      50 бойових рейсів, де проявив мужність й відвагу.
В липні 1986 року при обстрілі бандою душманів автоколони в районі Карагач, рядовий Яницький В. прийняв вогонь супротивника на себе, прикрив своїм автомобілем товаришів. В цьому бою в результаті прямого попадання із гранатомета в кабіну автомобіля Віктор загинув.
Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований в рідному селі Федіївка.

Жителі Бобринеччини не забувають воїнів-інтернаціоналістів, загиблих у війні в Афганістані. Їх іменами названі вулиці в селах, де вони народилися і зростали.  
   В нашому районі проживає 83 воїни-інтернаціоналісти.
…Відгомін Афганської війни час від часу виринає у їх пам’яті то з екранів телевізорів, то у незабутніх датах, а то і у чиїхось закручених раптом несподіваним вихором долях. По-особливому відлунюють щоразу серця колишніх юнаків, чия спочатку така романтична армійська стежка до Сходу обернулася згодом усім тим, що і досі приховує слово «Афганістан». Тільки вони достеменно знають, які саме нотки звучать в унісон із тими їхніми, народженими на бойових дорогах і межи чужих гір, піснями! Лише вони, воїни-інтернаціоналісти, і досі вдивляються в кінокадри документальної хроніки двадцятилітньої давності, забуваючи на деякий час про реальність… І тільки їхній сон тривожать голоси, обличчя і руїни з того життя, афганського…
То ж будемо пам’ятати загиблих і не обділяти увагою воїнів-інтернаціоналістів, які проживають на нашій бобринецькій землі.
Вічна пам’ять загиблим та слава і здоров’я живим!

Робітнича картка остарбайтера Ковальчук Ірини Григорівни (1942 р.) ДАКО, Ф.П. 5907, оп.18, спр. 187, арк. 4

Картка військовополоненого Романюка Данила (24 вересня 1941 р.) ДАКО, Ф.П.5907, оп.28, спр.471, арк.1

Лист гебітскомісара районним старшинам Олександрійського, Єградківського, Кам'янського, Чигиринського районів Кіровоградської області щодо організації роботи по відправці добровольців на роботу до Німеччини
(14 травня 1942 р.) ДАКО, Ф.Р.2697, оп.1, спр.5, арк.1

Лист остарбайтера Крайньої Валентини до рідних у м. Кіровоград (1943 р.) ДАКО, Ф.Р.6653, оп.1, спр.8, арк.56

Лист остарбайтера Лисяк Варвари до брата у с. Попельнасте Олександрійського району Кіровоградської області (останні рядки листа зафарбовані цензурою) (21 липня 1943 р.) ДАКО, Ф.Р.6653, оп.1, спр.2, арк.19

Особова картка військовополоненого Кузменка Михайла (липень 1952 р.) ДАКО, Ф.П. 5907, оп. 18, спр.182, арк.1

Реєстраційний лист репатріантки Косінської - Шиндельман Елли Олександрівни (30 серпня 1945 р.) ДАКО, Ф.П. 5907, оп. 16, спр.858, арк. 2

Розпорядження Олександрівського гебітскомісара про трудову мобілізацію жінок та чоловіків 1920, 1921, 1926 років народження
(Липень 1943 р.) ДАКО, Ф.Р.2548, оп.1, спр.20, арк.39

 
Новини | Керівництво району | Історія району | Герої не вмирають | Фотогалерея | Економіка | Інвестиційна діяльність | Соціально-гуманітарна сфера | Регуляторна політика | Внутрішня політика | Доступ до публічної інформації | Звернення громадян | Інтернет-приймальня | Мобілізація | Актуальні питання громадян | Про добровільне об’єднання територіальних громад | Центр надання адміністративних послуг | Координаційний центр | Учасникам АТО та членам їх сімей | Запобігання проявам корупції | Молодь та спорт | Агропромисловий розвиток | ЖКГ | Архітектура та будівництво | Інформація про надходження та використання коштів місцевих бюджетів району | УДКСУ у Бобринецькому районі | Фінансове управління | Нормативно-правові акти | Система управління якістю | Програмно-цільовий метод | Управління персоналом | Держгеокадастр | Управління юстиції | Бобринецька районна філія Кіровоградського ОЦЗ | Новини пенсійного фонду | Виконавча служба | Державна фінансова інспекція | Новини ДСНС | Місцеве самоврядування | Бобринецьке відділення Новоукраїнської ОДПІ | Архівний відділ | Благодійна допомога | Толерантне ставлення до людей з інвалідністю | Статистика | Бюро правової допомоги | Вакансії | Главная Карта Сайта
Назад к содержимому | Назад к главному меню