Архівний відділ - Бобринецька районна державна адміністрація

До Дня Незалежності "З Україною в Серці"



Українська революція 1917-1921рр.

КОСТОМАРОВ
Микола Іванович (1817-1885)

ЗБЕРІГАЙТЕ АРХІВИ!

Архівіст в даний час - перший, хто має справу з інформацією, створеною в минулому. Він зобов'язаний її відібрати і зберегти. Але архів - це не склад, а установа, що виконує завдання формування довготривалої соціальної пам'яті суспільства.
Державні органи, органи місцевого самоврядування, організації та громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, зобов'язані забезпечувати збереження архівних документів, у тому числі документів з кадрових питань (особового складу), протягом термінів їх зберігання, встановлених чинним законодавством, іншими нормативно - правовими актами держави, а також переліками документів, передбачених відповідними законами.
Документи відображають особливості діяльності тих чи інших організацій і підприємств. Такими особливостями можуть бути: унікальність діяльності, новизна продукції, трудові, суспільні традиції, участь    у міжнародних та регіональних програмах, робота в експериментальних умовах.
Забезпечення збереження документів - основне завдання архівів. Складність вирішення завдання визначена тим, що ніхто і ніколи не створював документи для «вічного» зберігання. При цьому архіви щороку поповнюються новими фондами.
Архіви недостатньо зібрати – не менш важливо забезпечити збереження документів. На жаль, вся історія розвитку архівної сфери  насичена безповоротною втратою документів. Причиною цього були не тільки стихійні лиха, але й дуже часто безвідповідальне, бездумне відношення до документів. Серед громадян існує думка про «некорисливість паперу», про «пильні архіви» - (але архіви в ідеалі повинні бути обезпилені), як про щось непотрібне. І тільки тоді, коли людина особисто стикається                       з необхідністю отримати яку-небудь довідку із архіву, від якої залежить її соціальне, матеріальне та інше благополуччя, вона починає розуміти всю важливість архівів.
На жаль, в 1990-ті роки ХХ сторіччя було втрачено багато цінних документів ліквідованих установ, в тому числі документи з кадрових питань (особового складу), необхідних для захисту прав та законних інтересів їх робітників, службовців. Але ж архіви  це ще й унікальні сховища відомостей про минуле нашої країни  і наших пращурів. Як часто всього один документ, що зберігся, може змінити нашу уяву і знання про щось або про когось. Це тільки в романах «рукописи не горять», в житті все прозаїчніше і трагічніше – горять, гинуть і в наші дні. Нема нічого страшнішого, ніж втратити пам'ять, забути своє коріння – це страшно і для окремої людини, і  для цілого народу. Ось чому заклик, який прозвучав на початку 20-х років ХХ сторіччя – «Зберігайте архіви!» - настільки ж актуальний і сьогодні. Необхідність збереження архівних документів і відповідальність за їх втрату закріплена законами.

Начальник архівного відділу
районної державної адміністрації Славінська І.В.

Сторінками історії виникнення Бобринецького архіву

Бобринецький архів створено у 1926 році як частину апарату райвиконкому. До 1939 року змін у підпорядкованості районного архіву не було.
Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 17 січня 1939 року на території України була створена Кіровоградська область та був створений архівний відділ при управлінні внутрішніх справ по Кіровоградській області. Районний архів був підпорядкований районному відділу внутрішніх справ.
У серпні 1941 року Бобринецький районний архів припинив свою діяльність в зв’язку з тимчасовою окупацією Кіровоградської області німецько-фашистськими загарбниками і поновив свою діяльність у березні 1944 року після звільнення міста Бобринець від фашистів.
Відповідно до постанови ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР від 11 квітня 1960 року №546-33 та листа управління справами Ради Міністрів УРСР від 25 липня 1960 року, Бюро обкому КПУ та облвиконком постановили перетворити архівний відділ управління внутрішніх справ облвиконкому у архівний відділ виконкому обласної ради депутатів трудящих, який підпорядковувався обласній раді депутатів трудящих.
В зв’язку з цим, з 1961 року районний архів підпорядковано районній раді депутатів трудящих та її виконавчому комітету.
У 1977 році відповідно до Конституції СРСР районний архів став підпорядковуватись Бобринецькій районній раді народних депутатів.
З 1992 року в Україні розпочалась реформа організації державної владиі самоврядування, зокрема утворення на місцях органів виконавчої влади на чолі з Президентом України та послідовне розмежування їх функцій  і повноважень з функціями і повноваженнями органів місцевого і регіонального самоврядування.
05 березня 1992 року Верховна Рада України  прийняла Закон України «Про Представника Президента України». Законом визначено, що найвищою посадовою особою державної виконавчої влади в районі є Представник Президента України.
Указом Президента України від 10 квітня 1992 року призначено Представника Президента України в Бобринецькому районі.
У травні 1992 року його розпорядженням утворено Бобринецьку районну державну адміністрацію.
На підставі Положення про місцеву державну адміністрацію та згідно розпорядження Представника Президента України в Бобринецькому районі від 20 травня 1992 року №5 утворено апарат районної державної адміністрації. До складу апарату за принципом безпосереднього підпорядкування увійшов і архівний відділ.
З лютого 1994 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», Закон України «Про Представника Президента» втратив чинність.
Архівний відділ на сьогоднішній день підпорядковується районній державній адміністрації.

В приміщенні районного краєзнавчого музею ім.М.Смоленчука продовжується виставка архівних документів «Велич подвигу народного»  з фондів Державного архіву Кіровоградської області, присвячена 70-ій річниці Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Про це неможливо забути

На світанку 22 червня 1941 року війна чорним крилом опустилася на мирну державу. Не було тоді людини, яка б не хотіла хоч чимось допомогти фронту. Бо у те страшне літо 1941 року на карту була поставлена доля Вітчизни. Весь народ піднявся на її захист. Країна перетворилася на величезний бойовий табір, охоплений єдиним поривом – розбити ворога, вигнати його з рідної землі, знищити фашизм.
27 мільйонів радянських людей загинули у цій страшній війні… Лише на території України в руїни і згарища перетворено 714 міст, 28 тисяч сіл.
Скільки горя, мук, крові, життів людських за цими цифрами.
Щороку цієї трагічної дати ми знову і знову подумки повертаємося до минулого. Без минулого немає майбутнього. Повертаємося не тільки тому, що пережите залишає невиправний слід у пам’яті, але і для того, щоб мати уроки на  майбутнє. Щоб увиразнити нашу пам’ять про Велику Вітчизняну, щоб не розгубити її в скороминучих і розтривожених буднях сьогодення.
Нині у нелегкий час для України, у час неоголошеної війни, яка точиться у Східних областях нашої держави, ми як ніколи маємо гордитися мужністю наших визволителів, які є взірцем для молодого покоління та військових, які тепер захищають кордони нашої держави.
     За інформацією начальника архівного відділу РДА
Ірини Славінської

До Дня вивезення мирних жителів до Німеччини

У межах експансії Третього Рейху на Схід гітлерівцями не передбачалося залучати робітників окупованих територій до роботи на теренах самої Німеччини або її сателітів. Проте амбітні плани «блискавичної війни» потерпіли фіаско. Діюча гітлерівська армія потребувала все більшої кількості людського ресурсу: до її лав змушені були вступати колишні робітники і селяни Німеччини та її союзників. У зв’язку з цим фашистським командуванням було прийнято рішення щодо вивезення мирного населення окупованих територій задля роботи на потреби Рейху.
На початку німецька влада пропонувала виїжджати добровільно, обіцяючи добру платню і гарні умови життя. У подальшому невелика кількість добровольців уже не задовольняла існуючі потреби Рейху в робочій силі. В зв’язку з цим, почала реалізовуватися стратегія брутального терору: населення примушували виїжджати під дулом гвинтівки. Початок масового вивозу прийшовся на квітень 1942 року: вивезенню, у першу чергу, підлягали фізично молоді люди 1920-1927 років народження. Потрапляли на примусову роботу і військовополонені, які утримувались, в більшості, у  спеціальних таборах.
З теренів Кіровоградщини під час окупації було вивезено понад 50 тисяч осіб. З території Бобринецького району за час окупації біля 1000 юнаків та дівчат було вивезено на каторжні роботи в Німеччину.
На експозиції у розділі «Архівний відділ» сайту Бобринецької РДА представлені документи фондів окупаційного періоду Державного архіву області, матеріали так званих фільтраційних справ на репатріантів, які повертались після звільнення додому, картки військовополонених, приватні листи вигнанців – краян до рідних. На сторінках цих документів – історії з життя «маленьких людей», війною і долею закинутих на чужину, де змушені були працювати на ворога і принизливо зватися «остарбайтерами».
Сподіваємось, що ці документальні свідчення будуть цікавими для відвідувачів сайту, яким не байдужа драматична історія Другої світової та її складової – Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.  

За матеріалами Державного архіву області
Інформація начальника архівного відділу районної державної адміністрації Ірини Славінської

МОВОЮ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ

ГОЛОДНИЙ МОР 1932-1933 РОКІВ

Восени 1929 року листопадовий пленум більшовицької партії взяв курс на суцільну колективізацію сільського господарства. Розпочалась нова доба в історії українського селянина-власника, якому держава диктатури пролетаріату дарувала новий статус кріпака-колгоспника.
Йосип Сталін, який з 1929 року, подолавши внутрішню партійну опозицію, став одноособовим господарем Кремля, завжди вважав, що селянське питання у багатонаціональній імперії, якою на той час був Радянський Союз, є у першу чергу питанням національним. З особливою пересторогою ставився він до українського селянства, котре у добу визвольних змагань 1918-1921 рр. набуло великого досвіду збройної боротьби з владою рад у загонах Н.Махна, Д.Терпила, М.Григор’єва.
Першим кроком до закріпачення українського селянства стала кампанія боротьби з куркулем, тобто селянином-власником, розгорнута з часу закріплення радянської влади в Україні. Відправними положеннями до розуміння суті цієї політики є здійснення розколу українського села, нацьковування сільської бідноти  на селянина-виробника сільськогосподарської продукції. Здійснення «союзу робітничого класу та біднішого селянства» вилилося у створення в 1918-1919 рр. нелегітимних навіть в радянській системі виконавчої влади місцевих організацій: комітетів бідноти та комітетів незаможних селян. У «Тимчасовому положенні про організацію робітничо-селянської влади на місцях», прийнятому Тимчасовим робітничо-селянським урядом України 30 листопада 1918 року, висувалася вимога відновлювати радянську владу на селі у формі комітетів бідноти, створення яких покладалося на місцеві організації КП(б)У.
На комітети незаможних селян (КНС), котрі діяли з 1919 до 1933 року, КП(б)У покладалася особлива місія «ліквідації куркульства як класу» в період масової колективізації сільського господарства.
Діяльність цих класових організацій мала забезпечити усунення з місцевих рад заможного селянина та «середняка», провести більшовизацію їх керівних органів-виконавчих комітетів. Комнезами мали також завдання контролювати хід хлібозаготівлі, створювати так звані «буксирні бригади», спеціальні загони активістів по вилученню хліба та усуспільненню селянського майна.
Окрім КНС до цієї «роботи» залучалися місцеві органи влади та комсомол, які контролювалися повітовими, губернськими партійними комітетами, спеціальними контрольними комісіями КП(б)У.
Особливість соціального стану селянства в Україні кінця двадцятих років полягала в тому, що в своїй масі за роки непу воно стало середняцьким. За офіційними статистичними даними ЦСУ СРСР на 1927 р. у республіці було близько 4 % селянських господарств, віднесених до категорії заможних, а в 1929 р., на момент розгортання суцільної колективізації, їх налічувалося лише 1,4 %. Саме на середнє селянство, в основній масі, випали тотальні репресії в період суцільної колективізації, які прикривалися згори удаваною політикою союзу робітничого класу із середняком.
Розкуркулення села розпочалося у березні 1930 року. Воно охопило 309 районів із 581 наявних в Україні. Станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, або 2,5 % від їх загальної кількості.
Перша негативна реакція селянства на насилля держави диктатури пролетаріату виявилася очікуваною і мала різні форми: від спроб ухилитися до вступу у колгоспи, до виголошення протесту проти політики більшовиків на селі, організованих збройних виступів проти колективізаторів. Тимчасовий відступ радянської влади на селі від планів тотального усуспільнення господарств навесні 1930 р. змінився новою хвилею репресій. У вересні того ж року ЦК ВКП (б) надіслав до національних республік директивного циркулярного листа під назвою «Про колективізацію». Згідно із закладеними у ньому вказівками Україна мала подвоїти темпи колективізації та завершити її у зернових районах республіки вже у 1931 році.
Виконання державного хлібозаготівельного плану перших років самостійного існування колгоспів виявило загальну тенденцію – вилучення зерна у масових масштабах з метою отримання коштів для проведення надіндустріалізації. Так, якщо у 1930 році збір зерна в СРСР становив 835 млн. цнт, при експорті за кордон 48,4 млн. цнт, то у 1931 – 695 млн. цнт, при експорті 51,8 млн. цнт збіжжя за межі України. Результати такої злочинної політекономії зумовили катастрофічне становище сільського господарства. Взимку 1932-33 рр. багато колгоспів та індивідуальних господарств в Україні залишилися без запасів зерна, посівного матеріалу, фуражного зерна. Примара голодної смерті прийшла в оселі хліборобів.
Дослідження істориків засвідчили, що найбільших втрат від геноциду голодом у 1932-1933 роках зазнали нинішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська і Житомирська області України. Сумна статистика втрат стверджує, що тут загинуло 52,8 % жителів, а смертність у 8-9 разів перевищувала загальноукраїнський рівень.
В цілому голодомор охопив усі регіони підрадянської України. Він винищив генофонд землероба. На кращих європейських чорноземах влада виморила голодною смертю мільйони людей.
В державному архіві Кіровоградської області зберігаються документи та різнопланові матеріали, які окреслюють злочинну діяльність органів радянської влади, більшовицьких комітетів на селі, розпачливі звернення селян, котрі втратили найдорожче – родинне гніздо, сім’ю; репортажі газетних шпальт про успіхи колективізації та статті спецкорів і звіти «буксирних бригад» «з фронтів боротьби проти куркульської контрреволюції». Трагедія народу постає в цих матеріалах без одягу та прикрас. Самопожертва задля порятунку сотень наших земляків від голодної смерті ціною власної волі і власного життя і людська байдужість.


Інформацію підготувала начальник архівного відділу РДА І.Славінська
(за матеріалами збірки «Голодний мор 1932-1933 років на Кіровоградщині. Мовою архівних документів»).

Бобринеччина в роки окупації

читати інші довідки

«Ціна чужої війни»

       Афганістан. Одне тільки слово. Коротке, різке, як постріл серед холодних гір. А в ньому —  материнський біль, горе, сльози і вічна скорбота. А ще – пам'ять, чий дзвін нестерпно стукає у людські душі, будить серця   і совість, застерігає, щоб подібне більше ніколи не повторилось, щоб не пролилася  кров синів-солдатів у далекій  стороні з чийогось бездумного великочиновного повеління.
Що  залишилося від тієї війни? Героїзм і самовідданість.  Гіркота  й смуток. І пам'ять, свіча якої не згасне. Двадцятилітні юнаки, які  загинули на далекій афганській землі, залишаться навічно молодшими своїх ровесників...
3258 днів і ночей наші  хлопці падали на гостре каміння у Гераті  й  Кундузі, на розпечений пісок у Кандагарі й  Гільменді. Падали і знову підіймалися з вогнем у грудях, щоб йти на допомогу бойовим побратимам, щоб забезпечити проходження колон з продовольчими товарами, пальним, щоб знешкодити чергові каравани зі зброєю. Кожний з них мріяв про одне — повернутися додому.
Більш як 100 жителів Бобринецького району брали участь у цій неоголошеній війні. Більшість з них повернулися на Батьківщину, але  у серці кожного залишилася незагоєна рана. А ще – пам'ять про друзів, товаришів по службі, котрі  відійшли у небуття.
Щороку в цей урочистий день Бобринеччина вшановує пам'ять тих, хто не повернувся з цієї війни. Серед них шість наших земляків полеглих в Афганістані: Брасло Микола, Качан Олександр, Куліш Віктор, Хлібійчук Станіслав, Чабанюк Ігор, Яницький Віктор – вірні військовій присязі, ціною свого життя до кінця виповнили свій обов’язок перед Батьківщиною.
Постають перед нами вони з гарячих буднів Афганістану і знову відходять — один за одним молоді і красиві — в небуття... У двадцять неповних літ злетіли білими лебедями в небо, зів'яв навіки їх чистий цвіт. Обірвалось життя, як недоспівана пісня. Все це до щему таке недавнє. Але воно вже сторінка історії, перед якою ми схиляємося, яку завжди нелегко перегортаємо, яка житиме в нас вічним болем пам'яті.
В різні роки, в різних провінціях їм довелося служити, в різних бойових виходах і операціях брати участь. Різними були і долі…

Жителі Бобринеччини не забувають воїнів-інтернаціоналістів, загиблих у війні в Афганістані. Їх іменами названі вулиці в селах, де вони народилися і зростали.  
  В нашому районі проживає 83 воїни-інтернаціоналісти.
…Відгомін Афганської війни час від часу виринає у їх пам’яті то з екранів телевізорів, то у незабутніх датах, а то і у чиїхось закручених раптом несподіваним вихором долях. По-особливому відлунюють щоразу серця колишніх юнаків, чия спочатку така романтична армійська стежка до Сходу обернулася згодом усім тим, що і досі приховує слово «Афганістан». Тільки вони достеменно знають, які саме нотки звучать в унісон із тими їхніми, народженими на бойових дорогах і межи чужих гір, піснями! Лише вони, воїни-інтернаціоналісти, і досі вдивляються в кінокадри документальної хроніки двадцятилітньої давності, забуваючи на деякий час про реальність… І тільки їхній сон тривожать голоси, обличчя і руїни з того життя, афганського…
То ж будемо пам’ятати загиблих і не обділяти увагою воїнів-інтернаціоналістів, які проживають на нашій бобринецькій землі.
Вічна пам’ять загиблим та слава і здоров’я живим!